Среда, 18.10.2017, 00:31

Приветствую Вас Гость | RSS

Мова сайту
Выбрать язык / Choose language:
Russian
English
French
German
Japanese
Italian
Portuguese
Spanish
Danish
Chinese
Korean
Arabic
Czech
Estonian
Belarusian
Latvian
Greek
Finnish
Serbian
Bulgarian
Turkish
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділів
Мои статьи [467]
Пошук
РЦДЮТ
Директор РЦДЮТ
:
Директор РЦДЮТ
ПЕЛЫХ
Маргарита Эдуардовна

Телефон 


(06272) 94-5-76









Наші відвідувачі
Locations of visitors to this page
Посилання






Хмаринка тегів
Відео
Виставкова зала

Выставка работ юных флористов  в выставочном зале РЦДЮТ

Выставка детского рисунка
 "ДЕТСКИЕ КРАСКИ ДОНЕТЧИНЫ"


Выставка ОРИГАМИ


Главная » Статьи » Мои статьи

Родинні історії часів голодомору «Щоб світ знав!» Спогади очевидців голодомору 1932—33 років Народне оповідання Донеччини

Обласна акція

«День пам'яті жертв голодоморів»

Дослідження

«Родинні історії часів голодомору «Щоб світ знав!»

Спогади очевидців голодомору 1932—33 років
Народне оповідання Донеччини

років
Народне оповідання

 Костянтинівського району Донеччини

 

1. Панасюк Василь Каленикович:

3има тягнулась занадто довго. В багатьох опухали ноги, набрякало обличчя, в дітей роздулись животи, повсихали ручки і ніжки. Люди падали, як мухи. Їх підбирали на підводу, вивозили на цвинтар і там хоронили — закидали землею без домовини, священика, а бувало і без рідних, бо нікого не зосталося.

Люди сподівалися тепла, весни, думали, що, може, тоді виживуть. А коли вона прийшла, то скубли все, що почало зеленіти: кропиву, пшінку, лободу. Їли все, хто що бачив...

2. Кузьмін Марія Іванівна:

В нашій сім’ї було троє дітей, а також тато, мама, бабуся. Щоб врятуватися від голодної смерті, батьки закопали в землю трохи зерна, але хтось його викрав. В голодний рік пішла від нас бабуся, сказавши мамі:

— Тобі треба рятувати дітей, а я вже стара, все одно треба помирати.

Скоро після того бабуся померла. А врятувала нас корова, яку мої брати, коли настала весна, пасли у своєму саду. А синочок моєї двоюрідної сестри помер.

3. Темник Ганна Іванівна:

Весною ходили на поле, де був кагат. В ньому залишилась гнила картопля, то її їли. А коли на липі з’явились бруньки, ми їх рвали, сушили і пекли млинці. Їли кропиву, вишневий цвіт. Була у нас конячка, яку тримали в сінях, боячись, щоб ніхто не викрав.

4. Ванжула Ірина Матвіївна:

Пекло тривала не день, не два, не тиждень. В селі зникли коти, собаки, щурі. Діти шукали равликів, жаб. Померлих хоронили у мілких ямках, через що у повітрі стояв нестерпний сморід. Назавжди у пам’яті вкарбувалась картинка.

Йдучи полем, я побачила маленького хлопчика, який лежав на землі з невеличкою торбинкою на плечі, з якої виднілися дві цибулини. А ще пам’ятаю, як жінка і її дочка пішли в сусіднє село до родичів, залишили вдома трьох синів. Коли повернулися, то живими хлопчиків не застали. Ті померли від голоду.

В нашій сім’ї помер дідусь Микола Хомич. На наших Ванжулах, де всього 50 будинків, померли від голоду 48 людей. Це ті кого я пам’ятаю.

5. Порохня Марія Василівна:

Раніше, десь у 31 році, точно не пам’ятаю, бо була мала, влада забирала врожай. Хліб, а головне, зерно вигрібали усе. Був староста з людьми, які ходили по хатах і забирали в кого що було. Зерно ховали по коминах, потроху закопували. Худобу не забирали, так ми і вижили. Ми збирали колоски і здавали за копійки.

В 33-ому році від голоду помер мій дядько, його жінка та їх два сини. В кого не було нічого, ходили по полях і збирали двохрічну картоплю, вибирали крохмаль і пекли з нього млинці. А їжа взагалі була в Торгсінах. Було все, але тільки за золото. Були такі, які закопували золото, а самі помирали від голоду. Було їдно людоїдство, батьки з’їли свою дитину, задушили і зварили в горшку. Люди заявили, то їх вели до сільської ради разом з тим горщиком. А що з ними було, не знаю. Цей випадок згадують досі.

6. Ванжула Варвара Романівна (1917 року народження):

Помню і ніколи не забуду 32- 33 роки, бо в 46 році чуть було вже легше нам. Забирали урожай представники влади, іздівалися, як хотіли, виганяли з хат, лазили по горищах, забирали всьо і кудись вивозили. Зброї в них не було, а були нагайки і такі «шпігалки», якими вони шукали людей і їжу під солом’яними стріхами хат. Нікуди від них не можна було сховати. Знайдуть всюди, навіть на горі в лежаках знаходили зерно, хустки, одяг. Забирали геть і столи, і лавки і ліжка.

Побачила, шо йде бригада, а брат менший, Сашка верещить. Цю бригаду вже знали всі в селі. Ходили посеред дня. Вночі чого їм ходити? Такі були хлопці молоді, крепкі, в комсомол певно поступили, а ходять розкулачуют і іздіваються над людьми. Мене тоже вигнали з хати, а я маленька пішла, плачучи по селі. Люди їли хто шо бачив, шо було під руками: і листя дерев, і кору, і гнилу бараболю, вибирали крохмаль і пекли млинці. А мені трохи повезло, бо я була в наймичках. Мені там давали чай несолодкий, якусь похльобку і маленьку скибочку хліба на цілий день.

Одного разу почула таку повість, що одна жінка зварила свою дитину і з’їла її. Но казали, шо та жінка була вже без ума. А по селі їздила підвода-гарба, на яку скидали людей і живих, і неживих, тих, шо вже доходили (щоб не їхати ще завтра по них) і звозили в одну яму на цвинтарі. Зараз на тому місці навіть трава не хоче рости.

7. Панченко Ялина Артемівна (1904 року народження):

Коли почалася голодовка, стало багато людей вмирати. Ми з чоловіком тримали корову і коня. І от одного разу захворів кінь і чоловік попросив ветеринара, щоб прийшов подивитися. Ходив лікар декілька разів, ось прийшов і цього разу. Подивився та й сказав, щоб ми вийшли, він впорається сам. Ми повиходили. Через деякий час чоловік вирішив зайти подивитися. Тільки переступив поріг хліва, бачить — кінь лежить вже зарізаний, а лікар ріже м’ясо на кусочки і роздає сусідам. Я як побачила, стала дуже плакати. А люди їли м’ясо сире...

Рано навесні, тільки сніг зійде, біжимо на поле і шукаємо гнилої бараболі, щоб з’їсти. Збирали бруньки ліщини і пекли млинці. А то буває зберуся з молоком на базар до Стрижавки, продам його, а за ті грошенята йшла до магазину і купляла хліба. Несла його додому і не сміла і кусочка з’їсти сама.

8. Трушківський Мар’ян Франкович (1917 року народження):

Одного разу йшов до школи і побачив, що під тином лежав чоловік, він був непритомний, але трохи ворушив губами. Зупинився біля нього і почав рвати листочки зеленої трави і підносити до рота цього чоловіка. Він став цю траву жувати. Потім до мене підійшло ще декілька хлопчиків і ми почали підводити його на ноги, але він весь час падав, бо не міг стояти на ногах. А що я був самий старший серед дітей, я хлопчикам сказав, щоб годували його травою. Чоловік їв усе підряд, що йому давали діти. Я навіть не міг подумати, що коли я прийду з людьми, він помре.

В нашій сім’ї було восьмеро дітей, але з голоду ніхто не помер, бо батьки тримали корову. Ми, діти, ходили на поле і крали буряки, ховали їх, щоб ніхто не бачив та не забрав, а мати з них варила кашу. В магазинах щось купити можна було — не було грошей.

Одного разу я знайшов 20 копійок. Вирішив піти до лавки і купити кусок хліба. Прийшов, даю гроші продавцеві. Він подивився на гроші, попробував на зуб, а потім врізав мені скибку хліба. Я не став зразу їсти, а вирішив принести додому. Тільки хотів покласти скибку в торбу, як продавець підскочив до мене і видер у мене хліб, а мене вигнав з лавки.

9. Іваниця Олександра Іванівна (1924 року народження):

Я була ще мала, коли почався голод, але мені дуже запам’ятався один випадок. Одного разу я бачила, як представники влади по селу збирали людей на підводи, а потім вивозили їх за село і кидали всіх в одну здорову яму, і загорнули її. Потім я зрозуміла, що вони збирали тих людей, які вже були при смерті. Але представники влади не чекали поки вони повмирають, ховали їх ще живими. І там, де цих людей поховали, земля ще цілий тиждень ворушилася. Це було дуже страшно, тому люди ховалися, щоб з ними не зробили так само.

Сум і жах був незабутній. Люди ставали самі на себе не схожі. Не обминув село і найгидкіший витвір голодомору — канібалізм. Його жертвами в першу чергу ставали слабкі і довірливі — діти. Були випадки, коли людожерами ставали батьки. Скільки замордував голодомор жителів села? Цього зараз не можна встановити. Але, зрозуміло, це сотні людей.

Все далі й далі відходять роки голодомору. Все менше й менше залишається його свідків. Час невблаганний: відходять люди старшого покоління у вічність, забираючи з собою спогади.

10. Зінець Ганна Сергіївна:

Голод та злиденне життя змусили підлітків нашого села Ляшко Ганну Арсентіївну та її брата Івана залишити рідну домівку і піти до родичів чи знайомих у Хижинці. Стомившись, вони попросились переночувати в одній із хатин у селі  Хутори. Прокинувшись вночі, Ганна почула розмову хазяїв.

— Куди ж ми його подінемо? В нас і так повні діжки м’яса — прошепотіла

господиня (мається на увазі — людського м’яса).

— Та десь знайдемо, — відповів чоловік.

Дівчина затаїла подих. Коли хазяї десь відійшли, вона швидко розбудила братика.

— Ваню, вставай! Тікаймо скоріше звідси. Нас хотять зарізати!

— Куди ж це ви посеред ночі зібралися? — поцікавилася хазяйка, помітивши, що її гості йдуть надвір.

— Та нам треба вийти надвір. Ми повернемося, — відповіли діти.

І залишивши цю жахливу оселю, діти чимдуж побігли до родичів. Людоїдство жахало та обурювало селян. Траплялися випадки, коли односельці чинили самосуд над людожерами, а представники влади розцінювали канібалізм, як наслідки «куркульської провокації», давали йому політичну оцінку. Адже для них це гинули нащадки «петлюрівців» «куркулів», «бандитів».

11. Шимкова Марія Денисівна (1918 року народження):

На ті області, де хоч трохи вродило, наклали великі плани хлібозаготівлі. Незміцнілі колгоспи не могли його виконати, тоді звернулися до індивідуального сектору із сталінським «изьять излишки», а дехто постарався забрати до крихти. Коли забрали все зерно з колгоспних комор, то взялися за людей. Забрали в них і той мізер, що давали їм в колгоспі, і те, що вродило на людських городах: картоплю, жито, квасолю, цибулю...

В 1933 році мені ішов п’ятнадцятий рік. Жила зі своїми батьками, дванадцятирічним братом і восьмирічною сестрою в селі, яких теж не обминув голод. Батько Денис Олексійович мав свою десятину землі, круподерку, коня з підводою, корову з телицею. Під час колективізації землю, телицю, круподерку, коня з підводою і плугом забрали до колгоспу. Із свого клаптика городу сім’я зібрала трішки пшениці, яку теж забрали активісти, але сім’я встигла заховати під піччю в погрібчику три мішки зерна. Зверху все було заліплено глиною. Той погрібчик був непомітно викопаний в землі. На цьому зерні і молоці від корови сім’я і врятувалася взимку і весною 1933 року.

А коли вже зерно скінчилося, мусили їсти палянички із бурячиння і лободи, із додаванням крохмалю з гнилої загубленої картоплини, бруньки і листя з липи, торішні плоди шипшини і все, що можна знайти.

Сім’я не померла з голоду, але у батька від нестачі їжі ноги попухли, а матір теж майже не могла ходити. Мене разом із 12-річним братом гонилина роботу в колгосп сапати буряки, а брата носити сапаючим воду.

Люди від відчаю ходили по полях і садках, шукаючи хоч щось їстівне. Їли кору із дерев, коріння, бруньки і листя з липи, бурячиння і лободу, все що можна було їсти. Але всі ці дари природи не змогли врятувати усіх. Третина села вимерла від голоду.

Неподалік нашої хати жила дуже бідна сім’я — батько, матір і дівчинка трирічного віку. Коли дівчинка померла, батьки, втративши від голоду розум, зварили і з’їли дитину, а невдовзі попухли і померли й самі. Люди від нестачі їжі були такими кволими, що не мали сили навіть прибирати і відвозити хоронити на цвинтарі своїх померлих близьких. Часто і прикопували трупи прямо в садках чи за городами.

 

12. Адасюк Андрій Григорович (1926 року народження):

Я з Оксанкою грався на полі. Їй було чотири роки. Раптом її покликали батьки. Вони пухли з голоду і вже не могли ходити. Після того дня я вже не бачив її. Пізніше дізнався, що тоді востаннє грався з подругою, бо батьки зарізали і зварили її, щоб прогодувати ще вісім дітей. Випадок людоїдства було виявлено не вперше...

13. Блащук Аделя:

Як і в кожному селі, у нас люди поділилися на бідних і так званих «куркулів», як їх прозвали тогочасні радянські керівники. Адже куркулями називали господарів землі, які мали коней, плуги, борони, велику рогату худобу, вівці і до того ж ці люди вміли і бажали працювати на землі. Безумовно, за рахунок своєї праці, вони жили в достатку.

А що ж сталося в далекому 1932-му році? В усіх, у кого був реманент для обробки землі, коні, худоба — все насильницьким шляхом забиралося. В селі на той час були поширені стодоли. Це були великі будівлі, в яких утримувалося все господарство сім’ї. А коли почали створювати колгоспи, то потрібно було збудувати приміщення для утримання коней, великої рогатої худоби, зберігання реманенту, зерна, то почали руйнувати стодоли, збирати будівельний матеріал і так за рахунок чужої праці створювався колгосп. Люди з великою тривогою зустріли створення колгоспу, але проти тодішньої системи керівництва важко було піти супроти. Ось настав важкий час. Голод, який був штучно зроблений, забрав багато ні в чому невинних людей.

Представники влади ходили в усі будинки і забирали все, що знаходили із продуктів харчування. Навколо села стояли спеціальні пости, які стежили, щоб жителі не йшли в інші села, щоб щось обміняти на продукти харчування. Ніхто не звертав уваги на наявність малолітніх дітей. Люди їли гнилу картоплю, бур’яни, гриби, що викликали гострі хвороби. Дітям давали пити відвар з маковиння, щоб ті не плакали. І найгірше те, що у нашому селі неодноразово траплялися випадки людоїдства.

14. Грабовляк Тетяна Федорівна (1921 року народження):

Важке було життя. Сім’я складалася із семи чоловік. Батько працював на залізничній колії у сусідньому селі Митки. Весна і літо 1932 року були холодні, дощові. Досить таки складний час, а тут ще й почали ходити по хатах і збирати всі припаси, які мали люди.

Був випадок, коли одна сім’я сховала зерно в стіні свого будинку, і те знайшли. Батько приносив супу, там йому давали такий пайок. Всі діти в сім’ї вижили, тільки батько помер у 1933 році. Для того, щоб вижити, їли бур’яни, мололи на жорнах бурякове насіння. А мололи на жорнах так, щоб ніхто не знав, бо в кого знаходили жорна, розбивали.

Дуже багато людей вмирало. Спеціальна команда, яка збирала померлих, не встигала вивозити всіх мертвих. Іноді забирали і тих, хто ще ледь дихав, щоб другий раз не вертатись за ними.

Багато хто ходив в с за скойками. Навесні 1933 року збирали мерзлу картоплю. Були випадки, коли їли дітей. Якщо сім’я була багатодітна, то найслабшу дитину з’їдали.

Дуже важко працювала мама в полі. Давали сто грамів зерна на один трудовий день. Звичайно, цього було мало, щоб прожити. Траплялися випадки, коли жінки ховали колоски. Одну жінку, за п’ять знайдених колосків, засудили на вісім років. Хто з людей мав корову, тим було легше вижити. В кого не було — вмирали цілими сім’ями.

15. Рудик Марія Мільонівна (1927 року народження):

Хоч я ще була зовсім маленькою, але ті страшні роки не забуду ніколи. Досі мені сняться кошмари, в снах мене переслідують ті жахіття.

Як зараз пам’ятаю той день. Брат Андрій (1915 року народження) пішов в поле нащипати кілька колосків жита, а мама вже лежали на ліжку, хворі від недоїдання. Коли повернувся Андрій, мама померли. Він привів тітку, щоб помогла поховати матір. Та прийшла, пошукала в скрині одяг, щоб одягти покійну. Знайшла спідниці, полотно, але Андрій не дав весь шмат полотна, сказав, що на сорочку йому ще буде. Завернули маму в рядно і так повезли на цвинтар.

Цього ж дня померла сестра Параска в сусідки Марії Досій. Та не могла її поховати, то просилася, щоб в одну могилу з мамою поклали. Батько мій ще раніше помер за маму. Залишилася я сиротою. Брата тітка забрала в Одесу, там поливав квіти біля санаторію, Він приїхав, продав хату за 40 рублів і знову поїхав, а мене залишив на вулиці, як кажуть «без кола і без двора».

Я пішла попід хати просити шматка хліба. Не дай, Боже, таке ще комусь пережити, коли немає що вдягнути, що з’їсти, де переночувати, зігрітися. Люди давали, хто що мав, а що тоді мали? Не дивлячись ні на холод, ні на страх, я ходила від хати до хати, з села в село, сама не знаючи куди мені податися.

Одного разу я йшла полем по колії від саней. Вже розвеснялося, струмочки текли, під ногами мокро. У мене на ногах валянки без калош. Холодно так було, вітряно, їсти хотілось. По дорозі мені зустрілась дуже добра жінка. Побачивши, що я замерзла, ноги промочила, забрала мене до себе, розпитала, звідки я, хто батьки. Виявляється, вона теж родом з Мальчовець, Леся Ланова. Вона мене відмила, розчесала, нагодувала, постелила спати.

Вранці зібрала щось в дорогу, направила куди йти назад в село. Так я довго скиталася. І не одна я така була. Багато дітей посиротив той голод. Родина в мене була, але ніхто не хотів брати до себе.

Прийшов до нас з Примощаниці голова колгоспу Михайло Юкало. Він просив людей, щоб взяли мене, а він буде писати трудодні. Але ніхто не взяв.

В той час багато людей виїхали з України в Москву до родичів, чи в інші міста, щоб пережити голод. Хати залишалися без догляду. В одній із таких хат голова зробив притулок для сиріт (називали його «патронат»). В патронаті тоді було десь 17 дітей. Нам їсти варила Мар’яна Кричківська. Вона була родом із Моївки, десь з-під Могилева, Так я вижила.

Багатьох людей тоді репресовували, відсилали кудись. Назад ті не повертались. Великими налогами, податками гнобили. І свої люди їх збирали, забирали безжально все з домівок, били горшки, жорна. Люди, які пережили голодовку, вмирали дуже від того, що поїли хліба, коли вродив урожай. Страшно було глянути: трупи валялися по дорогах, полях, в лісах. Багато хто йшов по гриби, збирав їх і вкидав у суп, чи якусь «похльобку». Дехто їв сирими, не вареними і тут же падав.

Всіх померлих на конях чи тачках везли на цвинтар і скидали в яму по 10-12 чоловік. Нерідко з ями чувся ще стогін. Тоді заборонили ховати людей, які ще ледве дихали. А щоб перевірити, чи людина жива, ставили скельце чи дзеркальце до рота. Якщо ще є хто живий, то скельце спітніє.

В нашому селі траплялися випадки людоїдства. Одна родина мала дитинку трьох років. Так вони її зарізали і з’їли, але самі все одно не вижили. То був такий час, коли самому було страшно вийти на вулицю.

Нехай Бог вбереже всіх нас від такого лихоліття, хай не повториться страшний голодомор.

16. Досій Марія Григорівна (1914 року народження):

Жили ми дуже бідно. В сім’ї було 11 дітей. Батько помер ще у 1925 році, коли найменшій дитині було три роки. Ми залишилися з матір’ю. У той період люди здавали свої земельні наділи в колгосп. Наша мама тоже була активісткою і віддала свою землю. До нас прийшов дядько і сказав:

— Що ти, сестро, наробила? Ти дітей посиротила!

Мама пішла і написала заяву, щоб повернути землю. На другий день до нас прийшли троє чоловіків і забрали все, що ми мали, навіть гору замели. Було дуже важко, тому що свої видавали. Ми перебивалися, як могли: ходили на поля до людей, на городи, пасли худобу за шматочок хліба чи стакан молока.

Від голоду помирали мої брати і сестри, у 1932 померла і мама. У ямі, куди опускали її тіло, було ще троє чоловік. Залишилося нас четверо: я і сестра Парася, брати Іван і Василь. У Івана була сім’я — дружина і четверо дітей. Жили вони в будинку навпроти нашого, на однім подвір’ї. Одного разу Іван приніс буряк. Його дружина Мотря варила борщ, але поїсти його Іван вже не міг. Він помер, і ще вмерли троє його дітей. Пережили голодовку його дружина Мотря і дочка Галя.

Одного разу до брата Василя прийшов друг Микола Гончарук. Він попросив води. Запитую:

— Що ти добре їв?

— М ‘ясо.

— А де ви взяли?

— Мама Ксеню зарізали.

Казали, що вони з’їли і дядька, який приходив з Сербанів. Після почутого я боялася спати в хаті, щоб і мене не з’їли. Йшла в город спати. В моїй хатинці не було вікна, піддашшя не підбите.

Марія Куца зайшла до Гончаруків, а Семен і каже:

— Явдохо! М’ясо!

Марія злякалася і втекла. А ще я була свідком такого жахіття: жінка несе свою дитинку з обрізаними ніжками. її веде міліціонер. Люди, які їли своїх дітей, швидко пропадали. Ніхто не знав, куди їх відвозили.

З своєї великої сім’ї я залишилася одна. Була б тоже померла, якби не моя сусідка Тарасюк М. Вона відвела мене в «палац». Там варили їсти і давали якусь баланду дуже кволим, немічним.

 Як вижила — не знаю, Бог милував. Сестра з чоловіком думали, що я вмерла, пішли в Мальчівці і розібрали мою клуню і стодолу.

Майстер забрав мене у вишивальний гурток, тоді ми жили в гуртожитку. Тут нам давали їсти. Так я пережила страшні дні голодомору.

 

17. Ткачук К. Н.:

Ми жили на центральній вулиці Тараса Шевченка. На розі жила Є. (з відомих причин прізвище не подаю — С.Г.). Чоловік у неї помер раніше, двоє дітей було. Так вона з однією жінкою, що у тієї чоловік був і четверо дітей, порізала своїх дітей — двох хлопчиків. Старшому 10 років було, а меншому і не знаю скільки. І з тією жінкою і поїли.

А в ящичку «похоронила» — відвезла на кладовище порожній ящик, сказала, що помер. А за другого питають люди, він все бігав, гуляв:

— Що це вашого Колі не видно?

А вона:

— Та десь гуляє.

А якось прийшла нерідна її дочка, та й на піч залізла. А вона завішена. От дочка одсунула, а там усе у крові, усі стіни. Вона підняла крик. Приїхала комісія, перевірила. Голівки вона поховала у погребі, викопала ямку і там голівки зарила. А інше усе поїли.

18. Погоріла Г. І.:

Колись бігла я до церкви. Спішу, а на зустріч якась жінка йде. І летить вітром звідкілясь газета. Жінка підібрала її, сіла на лавку. Я думала, вона її читатиме, а вона сидить і ту газету їсть-їсть. І тут же померла.

У 1932 році після розкуркулювання багато людей збожеволіло. А я тоді бігала співати в церкву. Так людей ходило дуже багато помішаних у церкву. Тоді отець Федір служив, так він тих людей вичитував — читав молитви з невеликої книжечки такої і люди виліковувалися.

Так дійшло до того, що люди не в лікарню йшли, а до отця Федора. Отож хтось і доніс, і забрала його міліція, і більше він не повернувся.

19. Чорнобай О. Й.:

Повз наш двір все жінка якась ходила з мішком. Я все думала: і що вона там носить? А вона дітей усіх своїх на кладовище виносила, то одного, то другого — трьох хлопчиків, чи малих уже.

20. Скрипиць О. Ф.:

Люди рвали траву, їли. Вище автостанції була лікарня, коло неї каплиця. Там з картоплі викидали картопляне лушпиння. Купа сміття там була. Люди підбирали те все. За кишки тваринні ми аж бились. А викидали курині кишки на смітник. Так ми за них, за брудні бились.

21. Воловенко Г. М.:

У 1933 році я вже був бригадиром тракторної бригади. Виїдемо на роботу, а у хлопців усіх пастки на ховрахів — наловимо їх, поїмо. Та гуртом заведемо один трактор, а інші на буксир візьмемо — бо сил вже заводить не було, багато хто вже пухлий був.

22. Щасний Д. А.:

Пішов я якось у плавні, накопав кореню собачої рози, наварили, думали їсти. А його їсти не можна. Замалим не подохли.

23. Кузьменко О. Д.:

Мені тоді 18 років сповнилось. Роботи не було — ніхто не брав. Вже пухлий був. То я ловив їжаків, обдирав і харчувався днів чотири. Потім мене, як взяли на роботу, то я не міг порожніх вил підняти, отакий доходний був.

Та й після смерті не мали спокою люди, не за звичаєм лягали у землю вони, не по-християнськи. По кілька днів лежали у домівках, а то й на вулиці просто неба. Поховати б їх, та сил катма! І слів уже не було.

24. Погорєлова О. С.:

Ховали так. Викопали яму де-небудь. І в городах ховали, і в дворах. Де були мужики, ховали на кладовищі, а то — де рівчаки, де в степу, викопали яму, зарили, та й усе.

25. Пономаренко Т. М.:

Померлих ховали по кладовищах, по місцю проживання, де поближче. Коли у день було багато мерців, або померлий не мав родичів, або був безіменний, то його клали у землю в одну загальну могилу.

26. Канівський М. Х.:

Помирали люди в хатах і на вулицях. Часто вийде грітися на сонце та й помре. В основному вмирали дорослі. Ховали їх на кладовищі, за селом. Були випадки, що привезли ховати, а він встає і каже:

— Почекайте, я ще не вмер.

У 1932 почалося розкуркулювання. Приходили місцеві з сільради, забирали усе. Був план до двору. Хто його не виконував, того й розкуркулювали. А хто виконував, на того накладали ще більший податок, аж поки розкуркулювали.

 

27. Кузьменко О. Д.:

Я діда тоді свого ховав. Розбив шафу, зробив йому домовину і разом з дядьком повезли на кладовище. А з голоду дядько такий доходний і я такий же. А до кладовища кілометрів зо два. До вечора везли. Привезли, а там — яма, хтось приготував для своїх. То ми діда у яму вкинули, зарили і тікати. Не знаю чи, може, й викинули його з ями. І так я й по сей день не був на могилі свого діда.

Тільки дехто з очевидців, які були ще живі 10 років тому, знали місця поховання своїх рідних. Страшно було слухати людей, і мимоволі виникало питання: а чому ж так сталося, хто винний?

Врожай 1932-му був. Пам’ятаю, Криниці стояли два здоровенні метрів по 100 «кукурудзяники», то з них початки виглядали. А охороняли їх — не підійдеш. А міліція, прислужники міліції по хатах! Усе забирали.

Купив чоловік щось, усе й заберуть. Начальство не голодувало. Перезимували вони усі живі-здорові. Чимало хто з бериславців згадували їдальню для більшовицького керівництва, яку чомусь називали «двадцяткою». Туди ходили з райкомів, парткомів, виконкомів, ревкомів. Для тих голоду не існувало. Бог їм суддя! А для простолюдина не було спасіння ніде і нізвідки. Адже політика геноциду забезпечувалася державною репресивно-каральною системою.

28. Сергєєв Л. Я.:

Наша дідівська хата була там, де зараз елеватор. У грудні місяці прийшли з міської ради і вигнали нас із хати. Сказали, що тут планується елеватор, і наказали, щоб уже нас не було. Батько просився хоч до весни. Відповіли:

— Як до завтра не виберешся, то вишлемо до району, а там — до Сибіру.

Причина голоду була проста: забрали комуністи й комсомольці усе. Самі ледарі, що тільки їли й пили, в карти грали, розпустою займалися та глушили самогон. Самі робити не хотіли, а тільки їсти могли. Міліція охороняла сарай на елеваторі, склади у центрі, туди усього понагрібали і розібрали собі, що хотіли. Ми казали тоді:

— Нема хліба, нема сала — контрактація забрала.

Контрактація — це був податок, яким обкладали заможних людей і грошима, і продуктами. Як виконає чоловік контрактацію, то завтра ще більшу накладуть. І так, поки не розорять чоловіка, а тоді у Сибір зашлють.

29. Хороводова Є. Ф.:

Мій рідний дід на своїй власній шкірі зазнав, що принесла йому радянська влада. Члени «ревкому» шастали по дворах, забирали все живе, заганяли в колгосп.

Мої мати і батько не розгинали спини на землі від світання до смеркання, а ми, дітлахи малі, босі, голодні, рвали лободу, їли, щоб не померти з голоду. Добре пам’ятаю, як на вулицях валялися померлі від голоду. З донькою одного з членів ревкому я навчалася в одному класі, Алла, так звали її. Була ніжна і чистесенька як ангелочок, а ми, дітлахи бідняків, ховали свої брудні руки, бо не було чим помити їх.

На перервах Алла діставала із портфеля пиріжки, а у мене від голоду корчами зводило живіт. Алла не знала, що таке збирати колоски, ховаючись від об’їждчика, якого боялися, бо він кидався як звір і бив, поки людина не втрачала свідомості.

30. Польща О. Д.:

Урожай у 1932 був, прожити можна було. Так усе забрали. І худобу, і зерно. Я ходив уночі за 18 км на кукурудзяне поле. Назбираю качанів, а охорона їздить довкола на машині та з кулемета по кукурудзі. Пам’ятаю, прийшов я саме з кукурудзи, підходить один чоловік з села, він розкуркулений був, і просить. Я дав йому качан, а він сирим узяв і гризе.

31. Ткачук К. Н.:

3 начальства ніхто не вмер. З голоду вони не пухли. Було у них що їсти, і ні з ким вони не ділилися. По хатах ходили, шукали ями з хлібом, віддирали вікна, залазили в хати. Голод штучний був, врожай був, комори стояли набиті зерном.

32. Кулина Ганна Миколаївна:

Нас у сім’ї було семеро дітей. Кожного ранку мама прокидаючись думала чим нас нагодувати. А були такі дні, що нічого крім води не було. Найважче було взимку. У нас була корова, але вона тоді саме не доїлася. А вже коли привела телятко то трохи стало легше. Але що там легше. Візьмуть мама води каструлю, влиють туди молока кварту. Але вже не чиста вода, трохи забілена. Те, що такий голод був у нас у селі, ще й залежало від наших комнезамівців. Це свої на місцях забирали все до останньої крихти. У нас на горищі було з мішок кукурудзи. Коли робили обхід, один із тих «циберників» (так їх люди називали) виліз на горище і позмітав усе до зернини і забрав. В сусідніх селах такого не було.

Вже як прийшла весна то люди перепорпували городи, збирали гнилу картоплю і з того крохмалю пекли млинці .Вони так смерділи, але ми їх їли. Тоді їли все: і лободу, і кропиву одним словом, які бур’яни були то їх і їли. А в жнива ходили колоски збирати, але і це робили крадькома, бо якщо впіймають то дадуть тюрми. Був випадок, що за п’ять колосків чоловікові дали десять років тюрми.

А скільки людей вимерло за той час. Наша хата була біля самого кладовища. Дивлюсь, а вже й несуть когось. Найбільше вмирало дітей. Але в нашій сім’ї вижили всі.

33. Ярова Марія Костянтинівна:

Дуже знущалися із наших людей свої бригади, забирали все що на їхню думку було їстівне. А ось такий випадок потряс все село.

Одного разу вже вони до того озвіріли, що взяли молоду дівчину (Олександру Федчишину) та хлопця (Іванова Івана) натягнули їм цебри на голову і так водили по селі. Після цього випадку бригаду комнезамівців стали називати «циберниками».

Дуже важко було тоді, їсти так хотілося, що більше ні про що й не можна було думати. Як почали паліти черешні то їх ми їли геть із кістками. Наковтаємось їх, животи стануть здоровими, а їсти все одно хочеться.

А скільки людей від грибів дуріло. Тоді був дуже грибний рік. Люди збирали їх, добре не проварювали і їли. У наших сусідів хлопчик помер, бо наївся сирих маремух. А наша сім’я якось чудом вижила.

34. Явдощак Ганна Власівна:

Мені тоді було сім років. Мама з татом працювали заводі. їм на день видавали по триста грамів хліба і трошки якихось тухлих крупів. Мама приходили з роботи, розтирали ті крупи на борошно і варили нам таку «бевку», така слизька юшка була.

От одного дня наварили мама нам такого їдла і залишили нас самих вдома, а самі пішли на роботу. А тут якраз рейд по селі. Зайшли і до нас, не дивились, що діти малі, горщик із тим їдлом розбили на порозі, жар з печі вигорнули, понишпорили. понишпорили та й пішли. А у мене ще був братик маленький, йому було лише три роки. То він так тоді сплакався, що як прийшли батьки з роботи він навіть не міг нічого говорити.

35. Жарій Мотрина Сидорівна:

Було мені в 1933 році 24 роки. Мала чоловіка. Від початку колективізації працювали обоє в колгоспі. Вважаю, що голод на Україні був створений штучно, бо такі були вказівки партії та уряду, спрямовані на виснаження селян.

У 1932 році з нашого слабосильного колгоспу було вивезено все чисто до зернини. Почався голод. Люди у відчаї. Спочатку думали, що це місцева влада таке витворяє. Тому почали писати в Київ, Москву до «батька Сталіна». Відповідь не одержали. До цих «письменників» приїжджав вночі «чорний ворон» і забирав їх кудись. І до сих пір ніхто не знає, куди ділись ті люди. Селяни пухли від голоду, ледве пересувались опухлими, немов колоди, ногами. Щодня на цвинтар вивозили 8-10 душ і скидали до однієї ями. Люди поїли всіх собак, котів, ловили горобців, голубів, жаб, щурів, їли бруньки, навіть своїх дітей. Весною 1933 року вже більша частина села  лежала на цвинтарі.

36. Олександров Микола Григорович:

У 1933 році мені було 13 років. Батько працював у колгоспі. Ідеш зі школи додому і думаєш, що мама дасть їсти, бо до школи йшов не снідавши. Продуктів майже не видавали. Хоч батько вже опух, вся наша сім’я вижила. Мати діставала картопляне лушпиння, відходи проса. Я багато надивився на людей, які ловили в нашому ставку черепах, тут же на місці варили їх, їли і помирали.

У той час працював спиртовий завод, який переробляв зерно, картоплю на спирт. Люди підходили, щоб хоч картоплину взяти з кагатів, що були під відкритим небом. Але в людей, що наважувались підійти, стріляли.

37. Патланюк Ганна Василівна:

Згадую 1933 рік. Для того, щоб вижити, люди їли все, що було їстівне і неїстівне. їли бур’яни, котів, собак. Врешті, людину їла людину.

Пам’ятаю, прийшла в нашу хату жінка, сусіда. Я вмостилася в неї на колінах. Вона мене обмацала всю та й каже мамі:

— Нехай Ганя принесе мені квасу на борщ. Я дам їй стрічку на гребінець в коси.

Я аж підскочила з радості, а мама й говорить:

— Принесе Марійка, на два роки старша, а то Ганя ще заблукає.

— Ні нехай принесе Ганя, — говорить вона.

Сестра була в той час дуже худа. Мама насторожилась і не пустила нікотрої. На другий день довго ходила тітка Марія, виглядаючи мене з квасом, аж поки не заманила хлопчика Грицька — мого сусіда. Їх було троє людоїдів. Убили хлопчика, порубали ї з’їли. А в селі все йшло своєю чередою. Щодня вивозили з хат по 20-30 мертвих, сяк-так замотаних в ганчір’я або мішки, і ховали в братських могилах.

Так хочеться знати, про думав у той час Сталін зі своєю свитою. Чи їли травичку його діти Яків, Василь та Світлана? Певно що ні. Не плакала його дружина, як мої сусіди, в яких за один тиждень померло восьмеро дітей. І не винні вони, що народилися, як не винні, що вмерли.

38. Дідусенько Іван:

Мені тоді минало тринадцять, тато мали коня, а тому нам довелося першими на вулиці відбути страхітливу повинність — перевозити мерців. У батька першого в нашій сім’ї попухли з голоду ноги, роль перевізника трупів дісталась мені малому. Тому ті страшні події невиправно запали в душу і я навіть зараз можу скласти поіменний список не менше, як половини з тих, що пішли на той світ в голодні тридцяті. Всього їх нараховано близько тисячі.

П’ятеро діток було в нашій сім’ї. Диво дивне, що ніхто не загинув, в цьому я пізніше вбачав якусь особливу мудрість матері й батька. А може, й щастя, оскільки тоталітарна система тиснула на всі застави. Податком обкладали з усіх боків. Як вихід, вулик з бджолами ховали мій на горищі. Гнули з верболозу каблучку, проривали в сніпках льоток, аби небесна комаха могла вилітати на волю десь біля комина ї повертатись назад, непомічена агентами.

Пригадую, як у глибокій ямі на городі, прикиданій зверху сміттям, приховували ми нашу льошку. Кинули на місяць, сяк-так годували вночі, але без світла і повітря тварина так вихудла, що страшно було на неї глянути — лише шкіра та кості.

Але невдовзі не стало й того «багатства». З новою силою завирував геноцид. Люди вздовж нашої вулиці валялися немов колоди. Ніхто нікого не піднімав, не мали сили. Ніхто нікого не піднімав.

Як у поганому сні бачу те сумне видовище, чую голосіння сусідок. Голова сільради Чикирист, видвиженець з шахтарів, так званий двадцятип’ятитисячник заходить на обійстя Олекси Кожухівського. Його дружина померла, двох старших дочок віддав сестрі. А двох меншеньких, Люби та Настуні, десь не стало. Помітили сусіди.

І ось голова сільради заходить до Олексиної хати, довго щось там порається і виносить на двір (за коси) дві відрубані голівки. В грубі знайшов. В лиху годину з ними так вчинив батько. Близнятка були, такі гарненькі. Вимерла велика сім’я сусідів наших Кузьменків: Сергій, Фросина, діти їхні Іванка та Марійка.

Ось саме того дня і поїхав я, тринадцятирічний, дав перший свій «рейс». Привезу їх до ями, а копали таку за селом довжелезну могилу два чоловіки, і гукаю:

— Дядьку Марку (це до Марка Григорука), чуєте, дядьку, поможіть скинути!

А він не те помогти, з ями вибратись не може. Бачу, що нізвідки помочі чекати, від’їду на горбок, бочком воза поставлю та й вже якось його перекину з трупами. За тим спинаю воза на колеса і знову їду за небіжчиками. Прикро, що ні хреста там, ні позначки ніякої.

39. Бурлака Іван:

В період НЕПу мій батько поставив хату та покрив її бляхою, чим викликав заздрість у представників влади: у Бурлаки хата он яка, треба його в підкуркульники зачислити. І у такий спосіб хати конфіскували.

А мати ходила вагітна з п’ятим дитям, у розпачі казала:

— Нанесу в хату соломи і пущу її з димом, щоб нікому не дісталась.

Очевидно, ці слова донеслись до більшовицьких активістів, бо відступили. Проте ми на перед знали, що неодмінно прийдуть вигортати зерно. Батько порадив матері:

— Нічого не ховай, бо як знайдуть, то вже точно викинуть нас з хати на сніг. Я побіжу в район, там десь в райвиконкомі є товариш, що знає мене громадянської війни, може, заступиться.

Все ж таки мати торбинку з житом сховала під лавкою на покоті. І ось до нас заходить комісія повсідались на лавках батько був десь надворі, а мати в хаті ні жива ні мертва. Чадять цигарки про щось гомонять. У мене на язиці: он мама під лавкою хліб сховала. Україна мала б свого Павку Морозова. Проте, утримався. Хліба не знайшли, зате вимели пудів з десять картоплі, усі буряки, квасолю. В результаті таких зачисток люди падали від голоду як мухи. Прямо на вулицях, під плотами. Мерців підбирала виділена з колгоспу гарба.

Біля нас, пам’ятаю, в сусідстві проживала сім’я Чумака. Його дружина, мати трьох дітей, не витримавши цинічної війни влади з селянином, збожеволіла, в розквіті сил пішла в могилу. В невдовзі повезли до ями трійко її діток та чоловіка. Наше життя також висіло на волоску, проте, на щастя вижили.

Я дочекався незалежності України, що, безперечно, дуже радує.

40. Комченко Ганна:

Батько мій побудував вітряка, а біля нього хату. Молов зерно людям. Коли з сільради прийшли агітувати в колгосп, навідріз відмовився. Подався аж в Архангельськ на заробітки. Мама з нами переїхала, в дідову хату. Згодом батько їде додому. По дорозі його знімають з поїзда і заарештовують. Лише через рік його дочекались. Саме тоді до нас прийшла комісія і почала розкуркулювати. Нишпорити по всіх кутках вимітали все, що бачили.

В розпачі тато з мамою вже були налаштовані писати заяви в колгосп, але їх принципово не приймали. Тато одного дня пішов з дому і більше не повернувся. Його труп знайшли аж через рік у полі. В мами вже на ту пору попухли ноги, стала дуже немічною.

Одного ранку, коли ще не зійшло сонце, до нас .прийшов Іван, її старший син від першого чоловіка. Удвох пошепотіли і почали збиратись в дорогу. Потім гримнули двері і в хаті стало тихо-тихо. З’ясувалось, що мати поїхала в Київ до дядька Йосипа. Знайшлись добрі люди, які мене з братом Павлом здали в дитячий будинок.

Якось у дядька Йосипа запитала, чому він не шукав маму. Він відповів, що шукав того дня, як її не стало. Йому повідали київські рибалки, що якась жінка кинулась з моста у Дніпро. Я зрозуміла, що то була моя мама. їй тоді було лише 45 років.

41. Дубинська Людмила:

Я йшла до своєї рідної тітки через цвинтар стежкою, якою ходили багато людей. І натрапила на яму (їх було декілька). Підійшла і побачила в ямі живих і мертвих людей. Живі люди були безсилі і не могли вилізти з ями. Я злякалась і побігла додому, розказала про це мамі.

В нашому селі жив чоловік, всі кликали його Денисом, він звозив на цвинтар мертвих і ще живих, виснажених, безсилих. Страшна пора. З голоду люди втрачали розум. Пам’ятаю, побачила під очеретом одні голови людські, тулубів не було. Пам’ятаю ще, що ходили спецбригади по хатах, з горшків, торбинок збирали зерно, крупи, муку. Били людей, щоб признавалися, де заховано хліб. Прийшла бригада і до нас, знайшли торбинку з борошном, почали забирати.

 

 

Автор роботи: члени пошукового загону «Пам’ять» шкільного музею с.Кіндратівка Костянтинівського району Донецької области

 

Керівник: Дружина Л.І., завдувач шкільного музею

Категория: Мои статьи | Добавил: Mavericks (02.11.2016)
Просмотров: 264 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0

Пропонуємо

Оцініть наш сайт
Наше опитування
Какой кружок вы хотели бы записать своего ребенка
Всего ответов: 180
Проверка ТИЦ
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

ПРОЕКТИ:




«Діти світу, візьміться за руки!»


Птах 2011 року

СИНИЦЯ БЛАКИТНА



Знаменні дати
Праздники Украины
Погода
Константиновка 
Copyright MyCorp © 2017Конструктор сайтов - uCoz